oles_barlig

Молитвами Юрка Ганошенка на вихідник закінчив ось цього вірша:

***
Цю зиму треба записати терміново
поки ще ти
свій щем і тугу
у багряний
пульверизатор наливаєш
і пшикаєш у мене за плечем –
зволожуєш повітря,
і язика висовуєш,
і кінчиком його останні краплі ловиш,
і вичавивши все
ножа береш
і своє тіло в блендер кришиш,
щоб знову соку тугу з щемом
наливати:
“Пшик!”,
ти знову – “Пшик!”,
так холодно,
це як туман рідкий
на тіло осідає,
а я пишу,
я краплі розганяю,
я хочу все запам’ятати так –
роїться навкруги
облич-подібностей зухвала зграя,
згущається,
сміється,
споглядає
і зло шепоче:
“Мене кохай!,
Або мене! А ліпше вже мене!
Я буду краще!”.
Я мухобійкою в повітрі
мов мечем махаю
та краплі падають
та краплі не зважають,
і я пишу:
“- Колись все буде просто...
- Обіцяєш?”.

Я підійду і ніжно поцілую кожен пальчик
і ти кусатимеш так боляче в плече,
і кілька сліз, зі скроні
заповзе в волосся,
та ось за мить удвох вже сміємося
і кісточки від персиків
жбурляємо за ґанок.
Хизуємось:
- А з мене змито смерть;
- А з мене – зайві поцілунки.
Кохань інакших круговерть
гіперборейців
відкриває землю
і у холодній крижаній печері
з лишайнику і моху варить чай
і знає отаку молитву: ( Read more )

Мене вже кілька років дивує ситуація із тим, чому офіційно окреслюють щороку лише голодомор 32-33 років. Але ж в Україні були 21-23-ті роки, були 46-47-мі роки. Чому про них мовчать? Чому не згадують цих померлих? Їхнє життя було менш цінним? Пам’ять про них не така необхідна?
Частково на ці запитання відповіла Сана. Коли ми з нею вчора збиралися в гості на одному з каналів йшла програма про голодомор тридцятих. Й там одна з бабць з Західної України в контексті цієї розмови зауважила про сорокові роки, коли зі Східної України до них їхали голодні люди. Стара сказала, що їх було шкода і вони їм допомагали з їжею...
Так от, Сана згадала історію про своїх родичів, які серед інших тоді вирішили до Західної України в пошуках їжі. Й ті ж самі львів’яни (як там про них говорять? „високодуховні”, „набожні”?) відмовляли їм у хлібі зі словами: „Здохніть, собаки-комуняки. Так вам і треба, падлам”. І йшли своєю старовинною оспіваною у віршах бруківкою переступаючи через трупи розпухлих з голоду людей.
Видно, що на думку Ющенко ідея голодомору („геноциду”?) може об’єднати українців як націю, якщо відкинути половину правди, й закрити очі на низькість, підлість, і нелюдськість деяких українців.
Отак так...

Зустрів вчора в «Огоньке» цікаве інтерв’ю з Зємфірой. Зізнаюся, попри те, що завжди вважав себе сипатиком її творчості мені здавалося, що з інтелектом у неї негусто. І взагалі, окрім статуса автора з кількома непоганими текста вона була для мене невріваженою істеричкою. Змінив своє ставлення про неї після «Школы злословия», а от Арбєніна там обісралася по повній, зрештою якщо комусь цікаво:


- За последние два года вы не появились ни в одном телешоу, ни разу не спели в телевизоре и даже на коньках не покатались. Хотя сейчас считается, что без телевизора артист мертв. Это сознательная стратегия или это вы просто такую личную неприязнь испытываете?

А почему «или»? Моя стратегия и мое личное отношение совпадают. Это одно и то же. Тут нет противопоставления.

- Это счастье. Такое сегодня могут себе позволить сказать в России полтора человека.

Конечно, я в некотором смысле идеалист и предполагаю, что если человек пишет хорошие песни, то этого достаточно. Это, конечно, вопрос, насколько мне хватит сил и терпения на такое отношение. Пока хватает. Но с трудом представляю ситуацию, когда отчаявшись от невостребованности я пойду в телевизор. Но зарекаться не хотелось бы. Но вы правы—это и протест негласный. Да, я осознаю, что телевизор диктует сегодняшние правила игры. Но не понимаю, почему я должна кататься на коньках, если я занимаюсь музыкой? Ходить на каток, чтобы больше народу пришло послушать мои песни, мне кажется бессмысленным. Проституцией в каком-то смысле.

- Но пока монопольное право—у официальной поп-культуры. Есть огромная культура по имени Пугачева, которая ветвится, клонируется и так далее. Есть культура, условно говоря, по имени Петросян. Вопрос в том, как этой культуре противостоять?

Прежде всего не нужно ей противостоять. Мне кажется, самое продуктивное—игнорировать. Для меня, например, певицы Пугачевой не существует. Я никогда не слышала ее живьем. Я не слушала в детстве ее пластинки. Я не кривлю душой, меня никогда это все не трогало—все эти песни типа «Арлекино» или «Айсберг».

- Сейчас эти песни возвращаются, как, кстати, и все, что под маркой «сделано в СССР»: фильмы, передачи. Происходит гламуризация совка, причем акцент делается на том, как там тепло было, уютно. А проблема отсутствия творческой свободы как бы уже и не обсуждается, не представляется хоть сколько-нибудь важной. Это показательно: свобода для русского артиста никогда не была фундаментальной ценностью.

Нужно смотреть правде в лицо. Культура советских времен—она оставила отличный багаж? Были хорошие песни? Актеры? Конечно, оставила, конечно, были. Почему мы к ним возвращаемся? Потому что, вероятно, ничего равного по таланту за последние десять—пятнадцать лет не было создано.

Потому что в стране сегодня существуют три популярных композитора—Матвиенко, Меладзе, ну и, предположим, Виктор Дробыш. Ну еще Фадеев. Они все взаимозаменяемые. И эти три с половиной композитора обслуживают сотни артистов. То есть разнообразия композиторов, как ни странно, еще меньше, чем в СССР. Сто первую песню написать, по себе сужу, гораздо сложнее, чем первую. А им приходится писать для такого количества артистов, что им не избежать повторов. И удач, ярких мелодий все меньше и меньше. Старые песни по запоминаемости, душевности и напевности выигрывают у этих. Вы считаете, что происходит идеализация того времени? А может, это просто нормальная ностальгия—по материалу?
( Read more )

_ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _

Ось, доцільне зауваження щодо покоління «20-річних». Я начебто теж до них відношусь. До тих кому зараз в діапозоні приблизно від 17 до 27. Але коли ще вів літературну студію при університеті, то помітв як ці 17-18річні хлопці і дівчата не схожі на мене. Вони якісь більш «розбалансовані», «аморфні», їм набагато важче приймати рішення, виокремлювати пріоритетні задачі. Тому мені набагато легше знаходити спільну мову з «30-літніми». Може це у мене якась мутація?

Перехопив цю забавку у mojra

Правила гри:
1. ви відзначаєтеся у мене в коментарях.
2. я обираю три ваших зацікавлення.
3.обрані мною зацікавлення ви ілюструєте у себе

Мій результат був таким:

1. зручні пози


2. просыпаться с удивлением


3. стегно Олеся Барліга

Продовжу розгляд маразмів від Ялини Деньдобренько в публікації Домашня кухня національного лібералізму
Мабуть, не дарма я так і не зміг пройти тесту на IQ, оскільки як не намагався не зрозумів фрази про «подрибанки українського автора про хлопчиків, пальці й іграшки (так і хочеться розридатись над тяжкою кріпацькою долею великого письменника й поета...)», може хтось з моїх шановних френдів пояснить мені?
Варто сказати, що мої вірші в антології, це частина циклу, який я розпочав писати ще минулого Форуму видавців у Львові (власне, через і друга його назва «Не доїжджаючи Запоріжжя). Найдивніше, що писалося це все “в стіл”, бо я не знав де і коли вийде таке опублікувати, аж тут за півроку народилася ідея “120 сторінок Содому”.
Щось з цього циклу я викладав колись в gay_ua_lit. Але ось подаю його в повному обсязі:


До Нього [не доїжджаючи Запоріжжя]

ВІН-1 [тінь мого серця]

***
він все кружляв навколо
втримуючись на мотузці
«може бути» та моєї душі
ще не зміцненої мерехтінням
не розпакованих фантиків
що невміло
проте упевнено
прикидалися прірвою
загальнолюдського значення

надто багато «не»
хоча, зрештою,
і це «не відбулося»
( Read more )


ВІН-2 [вроздріб]

***
він відшукався раптово
пізнім осіннім вечором
в підвальним приміщенні
густо засадженим
моніторами, олівцями,
старими газетами
та іншим мотлохом
він дивився у профіль
прикрашаючи губи
напівзотлілою сигаретою
він приходив у захват
від перших магнолій
в далекому місті
він листував із запізненням
і не соромився через те
він говорив
що все це хиби
він вирішував так
наче виносив вирок
він зостався позаду
разом з олівцями,
газетами,
моніторами
та іншим мотлохом
( Read more )


ВІН-3 [місячний заєць мого серця]

***
він відкриває мої віконниці
[вони піддаються легко –
варто лише
доторкнутись долонею]
з моїх кімнат
визирають до нього
алое старе,
різьблені кішки з акації,
засохлі квіти
махрових гібіскусів,
ягоди барбарису
[в профілях і анфасах плісняви]
і зауваж –
все це лишень
на підвіконні
якщо ж зазирнути глибше
то помітно дробину
від погребу до горища
та, звісно,
цілу низку інших дрібниць
( Read more )

Вирішив погуглити якісь змістовні відгуки в мережі на нашу антологію «120 сторінок Содому». Зізнаюсь, розраховував, що з часу її виходу в інтернеті таки мало щось з’явитися. Проте більшість вражень розчарували мене тим, що читачам книжки важко було абстрагуватися від всіх цих неприємних інцидентів пов’язаних з її виходам. Саме це й впливало на оцінювання самого факту появи подібного видання та текстів у ньому. Але грець із ним – мабуть, не всі води ще вщухли скаламученні із презентаціями у Львові та Києві.
Одна з найбільш розлогих публікацій виявилася ось ця:
Домашня кухня національного лібералізму
Авторство цього опосу належить такій собі «Ялині Деньдобренько». Серед іншого вона пише:

«Приблизно третину антології займає пейзажна лірика - схоже, вона відповідальна за естетичну значимість (чи то «красивість») публікації; ще третина - варіації на тему губи/волохаті груди/вологі плями, - на жаль, мало еротична (Уїтмен досі розсипався б на корінці трави від такого епігонства); решта - просвітницьке й національне, напр., вірш німецького поета М.Вірца "Кохання в часи СНІДу" (глибокодумний передмовник приписав його до адорніанського "поезія після Аушвіца"), українського автора про хлопчиків, пальці й іграшки (так і хочеться розридатись над тяжкою кріпацькою долею великого письменника й поета...), та роботи української поетеси із невимовним скандинавським псевдонімом - щось нібито лесбійське, де штамп на штампі й банальщиною поганяє»

Перша ж фразка змусила мене ще раз перегляну антологію, аби зрозуміти, де це пані Ялина вгледіла «пейзажну лірику»? Й таки знайшов! Щоправда, лірика ця таки інтимна, проте авторка публікації, мабуть, відповіла б на це: «Не прискиплюйтеся до деталей! Там ж є пейзажні елементи?». Так, у вірші Яцека Денеля є пейзажні елементи:
( Read more )

Щодо «ще третина - варіації на тему губи/волохаті груди/вологі плями, - на жаль, мало еротична», хм… А хтось з упорядників чи авторів передмови чи видавців наполягав на тому, що в книзі є щось «багато еротичне»?

Стосовно себе відповім окремим постом, а от щодо sana_sson... Почувши оте «Праєдгарденссон» багато хто єхидно запитує: «А це у вас такий псевдонім?». Так, псевдонім, але свого часу це було її справжнім прізвищем. Точніше воно належало її першому чоловікові, що був шведом. Після його смерті коли громадянам України замінювали радянські паспорти вона повернула собі дівоче, залишивши це в якості псевдоніму.
А тепер ближче до літератури. Зауваження пані Ялини наштовхнуло мене на думку, що вона й не читала зовсім віршів моєї дружини адже там немає й тіні лесбійської тематики. Чи вона міркувала за штампом: якщо авторка жінка в книжці лесбі / ґей / бі літератури, то відповідно вона пише лесбійські твори?
Щодо банальності її віршів в цій книзі. Так, останній видався мені дещо простуватим і невиразним, проте перший належить до одного з моїх найулюбленіших як за сюжетом так і за образним рядом. Власне, ось ці тексти:

***
Дощ стукає у плечі,
неначе в двері замкнені
будинку цегляного,
в якому жив колись
Коханець
Короля...
Дощ хоче увійти,
дощ біля каміна
у крісло хоче сісти,
у подушки
в які пил в'ївся,
любов в яких
спить-спочиває...
Дощ знає,
що треба
лише води додати
за рецептом,
і порох перетвориться
на тіло,
яке без парасоля
біжить під зливою
і мріє бути
червоним замком,
в якому вбив колись
Коханець
Короля...
( Read more )

навздогін сьогоднішнім роздумам про феміністичну реформацію мови:

все-таки українська мова дає певні стилістичні поблажки в цьому питанні. так прозаїкиня росийською буде як: «прозаичка»?, «прозаикиня»?, «прозаительница»? ось, Сана пропонує авторів подібних до Дар’ї Донцової називати «прозоизготовительницами»...
і погодьтеся, що лікарка в стилістичному плані звучить набагато емоційно м’якіше ніж «врачиха» чи «докторша»...
і ось ще питання: хто і як визначатиме ці лексичні форми?

думаю, що в міжнародний день толерантності цю розмову і варто підняти:
десь, здається, позавчора спілкувався з Марією Маєрчік на тему доцільності реформації мови в зв’язку з так званим „лексичним сексизмом”. я говорив про деякий іронічний і абсурдистських контекст, що може виникати при створенні певних слів. скажімо, „прозаїкиня” на означення прозаїка жіночої статі. пані Маєрчік відповіла незаперечним козирем, що відчуття іронії та абсурду виникають при цьому лише через відсутність мовної традиції у вживанні подібних виразів. так, мабуть, іронізують деякі російськомовні українці з деяких українських слів, що через свою незвичність видаються їм кумедними та недолугими.
коли я переповів Сані зміст цієї розмови вона наголосила на двох цікавих речах. Зокрема, на її думку:
- перейматися цими питаннями, значить закривати очі на інші більш нагальні проблеми. так в кожному будинку є кілька родин, де жінка зазнає різноманітні форми насилля від чоловіка. й замість того, щоб вирішити конкретну проблему конкретної жінки, що живе по сусідству, панянки феміністки наполягають на мовній реформі. однак, як не називатимуть колеги по роботі жінку, яку б’є її чоловік ситуація в сім’ї від цього не зміниться;
- все це таки є абсурдним, оскільки воно утрируване. так, якщо ми наполягаємо на статевій рівності в мові, то цілком доцільно є вимагати прав і свобод в інших категоріях. скажімо є лікар лесбійка вірменської національності. вона пишається тим, що вона є жінкою, вірменкою і лесбійкою і хоче аби всі інші поважали це відповідно до певних лексем. звідси будуємо її озвучений статус: вір-лесбо-лікарка. Саме так до неї мають звертатися її колеги, клієнти та інші.
з гілкою цієї бесіди можна ознайомитися тут: http://anna-amargo.livejournal.com/52018.html

мене теж не обійшла ця пошесть (вийшло доволі влучно):

Всі пишуть про Остапа Вишню, а про річницю іншого українського генія, здається й забули:


7-го листопада виповнилося 73 роки з дня народження одного з найяскравіших поетів 20-го століття Миколи Вінграновського :

ПАМ'ЯТІ КІНООПЕРАТОРА МИКОЛИ БИКОВА

Ти, водо, пливи, і ти, вітре, війни:
Де кратер бджоли? Де життя синій кратер?
Тебе обнімаю в обіймах війни,
Один, як ніколиньки, мій оператор.

На споді землі, де лиш темінь живе, —
Де кратер ночей? Де життя лютий кратер ?
Солом'яний місяць і сіє, і жне
Один — нікогісінько — мій оператор.

Шинеля і фрак, блуза і кімоно
І хтось там у чоботях — всіх не зібрати…
“Аймо” у руках, чорно-біле кіно —
А ти, мій однесенький, мій оператор…

Де сльози любили, вогонь і печаль,
Де рвало серця і мінявся фарватер,
На сизих устах твоїх вітер і даль,
І ти коло мене стоїш, оператор.

* * *
Прицокало, прибилось, притекло,
Припало, пригорнулось, причинилось,
Заплакало і — никма утекло
Чорняве полум'я з печальними очима.

До телефону — він його не бачив.
Хоч телефон — сюди-туди: нема!
А ніч, а дощ, а град по ринвах скаче,
І груша з грушами прибилась до вікна.

Прицокало, прибилось, прилюбилось…
Узяв у голову, чи, може, так — приснилось!

Чорняве полум'я, чорняву ту завію
Узяв у душу, як блакитний сон.
А чути плач — то плаче телефон,
Просунувши у ніч свою холодну шию.


***
У синьому небі я висіяв ліс,
У синьому небі, любов моя люба,
Я висіяв ліс із дубів і беріз,
У синьому небі з берези і дуба.

У синьому морі я висіяв сни,
У синьому морі на синьому глеї
Я висіяв сни із твоєї весни,
У синьому морі з весни із твоєї.

Той ліс зашумить, і ті сни ізійдуть,
І являть тебе вони в небі і в морі,
У синьому небі, у синьому морі…
Тебе вони являть і так і замруть.

Дубовий мій костур, вечірня хода,
І ти біля мене, і птиці, і стебла,
В дорозі і небо над нами із тебе,
І море із тебе… дорога тверда.
( Read more )

вже майже рік не з*являвся на спільноті присвяченій Запоріжжі. ібо, як я вчора висловився про нього, це Мордор і треба знати спеціальну мову, аби порозумітися з місцевими тролями. й ось, вирішив запостити там повідомлення про вихід в запорізькій «Афіші» прози від шістьох місцевих авторів. здавалось би, що тут такого? але не так сталося як гадалося. на час написання цього посту там назбиралося дві з половиною сотні коментарів. десь 99% людей, що вирішили висловитися на цю тему, ніякої «Афіші» в очі не бачили й ні про кого з цих авторів нічого не чули, проте вважають за необхідне зайти і висловитися про те, чому ці твори погані й при цьому дають рекомендації, як саме треба писати оповідання. деякі реплики видаються окремими яскравими зразками абсурду і людською тупості. мета цих юзерів, щоб у будь-якому разі останнє слово залишилося за ними попри те, в якому світлі вони при цьому виглядатимуть.
inga_ester запропонувала віддати два своїх номери журнала тим, хто не читав «Афіші» і продовжити дискусію у більш аргументованому руслі. проте, як я собі це уявляю, самоціль для цих людей саме критикувати, ні, навіть не критикувати! створити симулякр спілкування й читати нічого ніхто там не збирається.
ось таке широке комунікативне поле ЖЖ-Запоріжжя(((

Літературний інтернет-журнал протистоянь «Новая реальность» проводить преміальний процес серед своїх авторів: http://hlebnik.livejournal.com/280001.html. igor_bobirev як один з членів редакції цього видання запропонував мені ще щось подати до журналу в межах розгляду лауреатів. Російською я пишу вкрай рідко й те, що вже є й так розповзлося по багатьох російських літ-порталах, тому довелося екстрено писати щось нове і свіже. Так минулого тижня з’явився цикл «ХАЙБОРИЙСКИЙ ЦИТАТНИК (ФЕНОМЕНУ РУССКОГО КОНАНА)». Написав його на одному подиху за чотири дні (по віршу на день) й тільки після невеличкої перерви, вчора дописав п’ятий.
Ось вірш з якого починається цей цикл:


ПЕСНЯ СНЕГОВ
Дугласу Брайану

Мой отец духовой пирожок
с комочком малого ливера в серединке,
когда-то там были рисунки:
космо-графика
(дядьки в скафандрах,
тени на сферах,
на куполах ракет,
на бластерах
(чаще всего они
сами осколок тени
- не чёрный,
нет,
бархатно-грифельный
сталактит
с обмытым остовом…);
потом батя мой накренился
и так предсказуемо
там ожидаемо опрокинулся
на всякое фентези…
Что там в начале?
- Андре Нортон?
не помню,
не спрашивал,
но пророс деревом Сефирот
несчастный,
о, несчастный какой,
неприкаянный,
бедный,
малыш и боксёр
Роберт Говард.
В сраку Кулла-завоевателя –
всё это проходное,
для разгона пера,
только Брэн Мак Морн ничё так,
да и Конан, по сути, –
воробьиное пёрышко,
теплИться сердцем к нему, это что –
латентное пидарство?
Впрочем, Бобби ушёл,
Бобби не мог больше ходить,
а Сефирот всё равно
приносит плоды.
Вы знаете, что такое:
«Феномен русского Конана»?
О, вы не знаете что такое «Феномен русского Конана»!
Со многих всё начиналось,
но ещё бОльшими всё закончилось,
но вот на горизонте есть имя:
«Дуглас Брайан»,
я говорю его вам полушёпотом,
я говорю его призажмурив глаза.
Там было столько
столько пиздецовой красоты,
столько, что хотелось свой член
ещё находящийся в стадии роста
и утолщения
дрочить и дрочить, ( Read more )

1.
Якщо чесно, я був здивований, коли хтось з моїх френдів не зрозумів іронії Олега Шинкаренка з приводу Ірени Карпи: http://oles-barlig.livejournal.com/174254.html і сприйняв його слова за чисту монету.
Значить є ще люді в українскіх сєлєньях, що вірять у силу обдарованості цієї авторки...

2.
Вчора до ось цього посту: http://oles-barlig.livejournal.com/174254.html виникла дискусія. я стверджував, що літературний вплив можна вважати за прояв літературної традиції, а Таня Савченко стверджувала, що ні. А хто як думає?

Одне моє дуже стареньке оповідання:


ТЮЛЬПАН, АЛЕ БУЗКОВИЙ

Тюльпанов виходить із квартири, зачинивши двері на ключ. Ранок. Місто ще вкрите млістю сутінок. Перехожих зовсім мало. Дорогу перебігають коти; пакети з затертими логотипами продовольчих супермаркетів; опале листя.
Тюльпанов поспішає. Він хоче встигнути до того, як зі сходу почне вилазити червона куля сонця і вулички оживлять перебіжками ті, хто поспішатиме на роботу.
Тюльпанову треба пройти повз кілька закутків, обійти єдину в цьому районі чотирнадцятиповерхівку, звернути на вулицю Цитрусову, а там вже ноги самі відшукають будинок № 5.
У цей час його кроки розбудили щигля, який зворохоблено сидів на гілці абрикоса. Йому снилося насіння реп’яха, що ховається у колючих коробочках, які стирчать у січні з білих заметів на сухих мертвих стеблинках. Щиголь розплющив одне око і подивився вниз на Тюльпанова. З обличчя він встиг розгледіти лише краєчок щоки, далі вже замаячила висока, трішки сутула спина в темно-зеленому пальті. Пальто прикрашав комір із каракуля.
Гілка абрикоса, на якій сидів щиголь, і не збиралася прокидатися. Навпаки, вона готувалася до сну. На ній вже не лишилося жодного зеленого листочка, тільки три жовтих. Під дмуханням вітру вони билися один об одного і заважали їй поринути в сон. "Скоріш би вже полишили мене", – думала гілка абрикоса. Вона була задоволена тим, як прожила цей рік, влітку на ній вистигло два плоди (ще один зірвали дітлахи, коли він був зеленим). Перший з’їв хлопець із русявим волоссям і довгим чубом, що закривав його праве око. А другий, дійшовши повної кондиції, відірвався від неї і полетів кудись униз. Два тижні тому вона чула – якась жінка казала комусь:
- Для мене літо закінчується, коли з дерева зникають абрикоси.
Але тільки вчора хтось інший промовив:
- Айстри відцвітають - усе, прощавай літо!
Насіння реп’яха тільки нещодавно усвідомило, що воно вже готове для того, заради чого стільки часу сиділо в темній колючій коробочці і живилося її соками. Воно готове причепитися своєю домівкою до першої-ліпшої приблудної собаки. Вирушити з тутешніх місць кудись у незнану далечінь. Впасти в землю і прорости наприкінці березня новим реп’яхом. Тільки б скоріше це сталося. І тільки б його не зжерли кляті щиглі.
Пальто усю ніч висіло у передпокої на бронзовому гачку. Висіло і важко дихало протертими легенями. Відчувало, як десь гризе його личинка молі і на боках осідає пилюка.
Айстри...
( Read more )

В запорізькому журналі “Афіша”, що вийшов минулого тижня міститься добірка сучасної прози від шістьох запорізьких авторів:

Максима Щербини moisey_vasili4
Сани Праєдгарденссон sana_sson
Тані Савченко fish_ua
мене oles_barlig
Тані Скрипченко emma_nolberg
Юрія Ганошенка ganoshenko

Ось моя передмова до цих творів, з якої до випуску взяли лише тексти про самих авторів:


Современную запорожскую прозу условно можно разделить на «социальную» и «игровую». Первая стремится чётко или опосредованно изобразить социальные процессы, проявляет к ним разные формы сопричастности: высмеивает, сопереживает, анализируют, мифологизирует, бесстрастно констатирует и т.д. К такой литературе я бы отнёс Валентина Терлецкого, Анну Лупинос, Владимира Филя… Их произведения интересны тем, что помещают «здесь и сейчас» в витрину художественного текста, но признаюсь, что мне более близка «игровая проза» созвучная с постмодернистскими концептами мироощущения. Авторы представленные в этой подборке относят именно к подобной литературе.
Максим Щербина автор очень «разной» прозы. Разной по своей тематике, сюжету и композиции. Сказать о нёй что-то одно – очень сложно. Представленная здесь рассказы не мой, а его собственный выбор для публикации. Я же предлагаю зайти на его страницу в живом журнале и почитать другие произведения автора.
Татяна Скрипченко равнодушна к публикации своих стихов и рассказов до неприличия. Записывает их неаккуратным подчерком в тетрадь и не хранит их как зеницу ока. И зря – и поэзия и проза Тани удивительная вещь, ничего подобного в Украине я ещё не встречал. Набирая её каракули в своём компьютере я тешу себя надеждой, что когда-нибудь её талант будет оценён по достоинству.
Цикл рассказов Саны Праедгарденссон «Боги що ходили між люди. Галвар» называли и языческой и феминистической прозой. На самом деле, это истории про вселяющееся в людей и животных божество, которое через свой невысокий уровень IQ попадает во всевозможные дурацкие истории.
Юрий Ганошенко известен больше как поэт и литературовед. Написание прозы началось у него именно с романа «Алмазний протез (Ніякого сексу не буде)». В его основе идея характерная для стихов Юры – близость между людьми невозможна, слова никогда ничего не объясняют и любящие в своей любви не способны понять никого, даже самих себя.
Татяна Савченко автор очень хороших стихов и не мене хороших переводов современной русской и белорусской поэзии на украинский язык. Её первый роман «Мануал до черепахи» написан в лучших традициях Тараса Прохасько и Татьяны Малярчук.

singing_foot порадував мою старечу душу ось цим постом:

«СТАЛАСЯ ЖАХЛИВА КАТАСТРОФА!

Зірка українського музичного андеграунду, вокалістка неймовірно альтернативного та психоделічного гурту "Фактично самі", можна сказати, розум, честь та совість української інді-музики, а також велика андеграундна письменниця, твори якої сповнені глибинної філософії та неймовірного таланту, який можна порівняти лише із вершинами світового письменства, спокусилася таки на золотого тельця. Кинувши неймовірно талановитого драматурга Антона Фрідлянда, Ірена Карпа вийшла заміж за американського мільйонера Нормана Пола Хенсена, який знається на справжньому андеграунді! А, може, це кохання?»

1.
позавчора з’ясувалося, що моя донька боїться часника. не запаху, а саме самого зовнішнього вигляду. окропили святою водичкою, притулили срібло – проти цього не обурювалася.

2.
вчора мене змусили дивитися футбольний матч – о горе мені, горе!!..
протягом цього ніяк не міг зосередитися на сюжеті – хто кого. дивився на це як на картинку. дурацька це все- таки справа – дорослі дядька ганяють з кутка в куток м’ячик...

3.
sana_sson вчора провела на мене ось таку фігою:

Генератор личности

Ваше имя Итак, ты: Принцесса И живешь ты: В замке на утесе Наличие совести: Есть зачатки Тебя все любят: За ум Тебя не любят: За жестокость Тебе всегда помогает: Плитка шоколада Твой символ: Печать Твой лучший друг: Любит тебе поплакаться Твой главный враг: Мечтает оказаться на твоем месте Тебя любит: Такой же как ты Твое предназначение: Борьба

все гадания на aeterna.ru

тож я тепер принцеса!!
(найдивніше, що при всій моїй зневазі до подібних тестів, майже все в ньому відповідає істині)