oles_barlig

Цієї суботи на літклубі «99» вирішив читати не себе. Був такий настрій. І я взяв отой вірш Пауля Целана, що викладав днями окремим постом та одну з поезій Фаіни Ґрімберґ (jaschil_14hane). У нас якраз гостював, як сказав Юра, «один з найперших слемерів України», який зазначив, що вірш Фаіни трохи тьмяний, через те, що очікуєш в кінці якоїсь події, якоїсь «фішки». Мені здається, що «якісь події наприкінці» є недоречними, оскільки поезія ця про приреченість. ПРИРЕЧЕНІСТЬ, ЦЕ КОЛИ НІЧОГО НЕ МОЖЕ СТАТИСЯ, і вже немає надії на краще. Мені здається, що Фаіна доволі влучно передала цю думку. Яка фішка може бути у смерті? Може вона мусить бути вдягнута у звєзду Вєркі Сердючікі а на повідку в неї буде Діма Білан у червоних трусиках з мереживом?
Зрештою, ось мій переклад українською цього вірша, а під ним – оригінал.


ФАІНА ҐРІМБЕРҐ

(переклад з російської Олеся Барліга)

***
Як добре все-таки, що не спалили,
на цвинтарі у землю вклали.
На серці важко,
а десь там в душі -
полегкість.
Бо все-таки він тут,
і до могили можу я прийти,
Хоча могила ця далеко...
А там, внизу,
не холодно йому?
А горлечко у нього не болить?
І залозки у нього
від сирості підземної цієї
чи не запалені,
чи не набрякли?
Не плаче він від самоти,
від темряви, від страху?
Не проситься додому?
Тихесенько не плаче десь в кутку?..
Смерть-вчителька стоїть і пише букви земляні,
Указку довгу простягає
до дошки від труни...

Тече вода холодна у підземнім душі.
І там же темно!
І скрізь там посинілі, потемнілі
розпізнаються блідо,
вдивляються мертовно
присмеркові ці обличчя.
Смаглявими долонями він прикриває вуха,
боїться опустити ручки...
Тут повеліли митися чистіше -
щоб струпа жодного кривавого,
Щоб кісточки відмити всі
від жил і м’язів.
А він чотири роки перших вчився на п’ятірки,
Коли маленьким зовсім був,
до школи на землі ходив...
Проте чи стануть милі, любі руки ці
корінням темним?
Хіба можливо, щоб у волосся це хвилясте
земну пилюку заплели?..
І треба вчити мови земляні
і різне інше все,
аби весь час базікати з камінням під землею,
І подружитися з комахами землі...
Там в коридорі довгім темнім
якийсь химерний телефон висить.
Але маленький хлопчик,
ніяк йому не дотягнутися до нього.
Там влітку кволе світло заповзає,
ледь живе;
там дуже холодно узимку.
І навіть як дотягнеться він часом випадково,
ніхто ж не дасть монетку
і в нього не знаходиться жетону.
Тому Андрій не може подзвонить додому.



***
Как хорошо, что не сожгли,
на кладбище похоронили.
На сердце тяжело,
а где-то на душе -
легко.
Ведь все-таки он здесь,
и можно приходить к могиле,
Хотя могила далеко...
Но там, внизу,
не холодно ему?
Горлышко не болит у него?
Желёзки у него
от этой сырости подземной
не воспалились,
не набухли?
Не плачет он от одиночества,
от темноты, от страха?
Не просится домой?
Не плачет где-нибудь тихонько в уголке?..
Учительница-смерть стоит и пишет земляные буквы,
И тянется указкой длинной
к мокрой гробовой доске...

Холодная вода течет в подземном душе.
И там темно!
И там повсюду посинелые и потемнелые
бледно различаются,
мертво глядятся
сумрачные лица.
И смуглыми ладошками он прикрывает уши,
И ручки опустить боится...
Велели чисто мыться -
чтобы ни одной кровавой корки,
Чтобы отмыть все косточки
от мускулов и жил.
А он четыре первых года учился на пятёрки,
Когда совсем был маленький,
и в школу на земле ходил...
Но разве станут эти руки милые любимые
темными корнями?
И разве можно, чтобы в эти волосы волнистые
пыль земляную заплели?..
И надо земляные языки учить
и разное другое всё,
чтобы всё время говорить с подземными камнями,
И подружиться с насекомыми земли...
Там в коридоре длинном темном
какой-то непонятный телефон висит.
Но мальчик маленький,
никак ему не дотянуться там до телефона.
Там летом слабый-слабый свет просачивается,
едва живой;
там очень холодно зимой.
И даже если он дотянется случайно,
там никто не даст монетку,
и у него ведь нет жетона.
И потому Андрей не может позвонить домой.