oles_barlig

1.
здається, не носити зараз пов’язку на роті стає громадською позицією.

2.
вчора знімали екзотичні хвойні рослини в теплиці з субротропічними культурами ботанічного саду. працівники теплиці злиняли, мовляв: “Ви тут знімайте все, що вам треба, а потім покличете нас...”. дивно, якби за таких умов у мене не могли б розігратися кліптоматичні настрої. поки Макс фігачив на камеру усіляких кипарисів я кружляв навколо мов крук жадаючи щось спиздити. і ось, надибав деревце карамболя з кількома плодами. зірвав, приніс додому. думав, там є насіння. Але це плід зав’язався партенокарпічно((((.
проте тут має бути ще ось про це: карамболь їв вперше в житті. На смак нагадує аронію чорноплідну (людською мовою “горобину чорноплідну”), але більш водянисте... а пахне це все, взагалі – свіжоскошеною травою.

( Посмотреть в полный размер, 46.02 КБ, 720x480 )

Люблю ґрозу в началє майа. А ще – Ренату Літвінову. Не буду пояснювати зараз чому – іншим разом, лише зізнаюся в своїй симпатії і пропоную вам невеличке оповідання написане за мотивами її авторської стрічки “Богиня. Як я покохала”.


БУДИНОК ІЗ НЕПОЗАБИВАНИМИ ВІКОННИЦЯМИ

Фаїна сиділа біля відчиненого вікна. У його світлому квадраті вміщувався світ поділений для очей Фаїни на три головні складові: небо, поле засаджене житом, та пагорби, що розляглися за морем злаків.
Небо тут завжди однакове – блакитне із дрібними біло-сірими хмарами, що постійно плинули легким вітрерцем.
Жита було багато. Куди не глянь, воно линуло аж до самого виднокола. Жито завжди було стиглим. Воно ніколи не проростало з землі. Не було зеленим. З дня у день його колір був темно-русявим із золотавим відтінком. І його ніхто ніколи не збирав. Не вистигало. Не прагнув їсти з нього хліб. Лише іноді його клювали граки, які час від часу з'являлися звідкілясь великою чорною зграєю (але й після цього, його зерен не ставало менше, здавалось воно залишалось неушкодженим). Жито те підкорювалося вітру – колихалось, перекочувалося хвилями.
Пагорби були майже не помітними – вони знаходились так далеко, що розчинялися у крайнебі, і зрідка, коли землею стелився низький туман розмивалися, здавалися намальованими аквареллю щедро розбавленою водою.
Фаїна гризла ніготь. Її світле волосся, неохайно зібране до купи, вибивалося з полону шпильок, лізло у очі. Липнуло до губ, потрапляло у рот, і випльовувалося Фаїною бездумно, без дратування, просто за звичкою.
Її панчохи давно порвалися. На них була купа дірок. Спочатку Фаїна зашивала їх. Потім поклала на поличку. Вони пролежали там, мабуть, років п'ятдесят, доки вона не вирішила зробити з них гірлянду і повісити її на замусолене дзеркало – як згадку про ті часи, коли вона була ще живою.
"Коли я ще була живою" – проговорила подумки Фаїна відгризаючи шматочок нігтя на мізинці. ( Read more )