Олесь Барліг

«Moral bi spet priti»

barlig@ukr.net — Fri, 25 Dec 2009 10:13:51 GMT

Цієї осені в Словені за редакції Брайана Мозетича вийшла антологія європейської гомоеротичної поезії «Moral bi spet priti». Україну в цьому виданні представляли мої вірші

постнульове

barlig@ukr.net — Wed, 23 Dec 2009 17:29:23 GMT

мой помпушоночєк Єва Польна разродилася сольним кліпцом:

От ще одна ознака кінця "нульових": одні зі сторожил шоу-бізнеса двотисячних розпалися на сольні проекти і одвічна фарбовані білявка перетворилася на шатенку.

Лєрмантав і єґо клубнічка (вірш, що не знайдеш у збірках поета)

barlig@ukr.net — Tue, 22 Dec 2009 09:17:37 GMT

Михаил Юрьевич Лермонтов

ОДА К НУЖНИКУ

О ты, вонючий храм неведомой богини!
К тебе мой глас... к тебе взываю из пустыни,
Где шумная толпа теснится столько дней
И где так мало я нашел еще людей.
Прими мой фимиам летучий и свободный,
Незрелый слабый цвет поэзии народной.
Ты покровитель наш, в святых стенах твоих
Я не боюсь врагов завистливых и злых,
Под сению твоей не причинит нам страха
Ни взор Михайлова, ни голос Шлиппенбаха
Едва от трапезы восстанут юнкера,
Хватают чубуки, бегут, кричат: пора!
Народ заботливо толпится за дверями.
Вот искры от кремня посыпались звездами,
Из рукава чубук уж выполз, как змея,
Гостеприимная отдушина твоя
Открылась бережно, огонь табак объемлет.
Приемная труба заветный дым приемлет.
Когда ж Ласковского3 приходит грозный глаз,
От поисков его ты вновь скрываешь нас,
И жопа белая красавца молодого
Является в тебе отважно без покрова.
Но вот над школою ложится мрак ночной,
Клерон уж совершил дозор обычный свой,
Давно у фортепьян не раздается Феня...
Последняя свеча на койке Беловеня
Угасла, и луна кидает бледный свет
На койки белые и лаковый паркет.
Вдруг шорох, слабый звук и легкие две тени
Скользят по каморе к твоей желанной сени,
Вошли... и в тишине раздался поцалуй,
Краснея поднялся, как тигр голодный, хуй,
Хватают за него нескромною рукою,
Прижав уста к устам, и слышно: "Будь со мною,
Я твой, о милый друг, прижмись ко мне сильней,
Я таю, я горю... " И пламенных речей
Не перечтешь. Но вот, подняв подол рубашки,
Один из них открыл атласный зад и ляжки,
И восхищенный хуй, как страстный сибарит,
Над пухлой жопою надулся и дрожит.
Уж сближились они... еще лишь миг единый...
Но занавес пора задернуть над картиной,
Пора, чтоб похвалу неумолимый рок
Не обратил бы мне в язвительный упрек.

Текст воспроизводится по: Русский Эрот не для дам. Женева, 1879.

сучукрліт

barlig@ukr.net — Mon, 21 Dec 2009 09:17:24 GMT

З вчорашніх теревень з Бобирєвим виніс дві речі, що можна застосувати до сучукрліту.

РІЧ ПЕРША
Це пост Маріі Стєпановой :

«"Но внутри современной поэзии, наоборот, проблемой стал страшный дефицит непризнанности. Может быть, осталось несколько человек старше сорока, которые успели стать непризнанными поэтами, пока это еще было возможно.

Нас тревожит перепроизводство внутреннего признания. Слишком много поэтов, которых признают хорошими."

"Действительно, считать недобросовестность главной причиной может только тот, кто верит, во-первых, в объективную и однозначную очевидность литературной ситуации и, во-вторых, в полную вменяемость всех участников — все видят и знают одно и то же, и если кто говорит иначе, он лжет. Эту позицию все мы знаем по текстам Всеволода Некрасова. Сила этой позиции в идее, что искусство есть область полной вменяемости, что здесь нет смягчающих обстоятельств. Ее слабость в том, что борьба за справедливость и правду приводит к множеству конкретных несправедливостей и неправд.

Что же делать, если не обвинять друг друга во вранье?"

Вся статья Григория Дашевского - вот тут (2004 год):
http://magazines.russ.ru/km/2004/2/dash22.html »

РІЧ ДРУГА
Це пост самого Бобирєва :

«Я понял, что все беды русской поэзии от большого количества очень хороших людей, которых другие хорошие люди не хотят обижать и поэтому постоянно подставляют им дружественное плечо в виде слова «крутО» «прекраснО» , а после этого постепенно и другие это читая и не имея возможности иметь свое мнение тоже так считают в силу возраста или в силу снова же возраста. И собственно говоря, пока вместо здравой оценки у нас будет этот сюсюкающийся базар к действительности не имеющий отношения мы и будем иметь тот недоношенный бред какой есть. Ведь собственно две большие разницы быть хорошим человеком и быть хорошим поэтом, так как первое не предполагает второе, как и второе первое (не говоря уже о том, что с точки личных отношений хвалить плохие тексты равносильно медленному отравлению, так что это явно надо изживать)»

P.S.:
ВСЬО ЄТО ПЄЧАЛЬНО:(

Пасєйдон - вийді із марскіх пучін...

barlig@ukr.net — Sun, 20 Dec 2009 12:25:18 GMT

Толі тьткі із "Школы злословия" хватку патерялі, толі разнєжилісь, але вчорашній ефір з Валентиною Петренко виявився справжньою жопою.
Хуй з тим, що ззовні вона нагадала мені Лєонтьєва лєт так через тридцять (якщо він до такого віку доживе). Піздойобство полягає в тому, шо ця восторженная манда через речення вживала слова "моральність", "духовність" і інший промо-лохо-спам. Ледь не кожну свою відповідь на запитання починала так: "Я вам чєсна скажу, ...". А одного разу наведені аргументи у своїх словах вирішила довести сказавши: "Я вам Богом клянусь".

Єдий позитив від ефіру: завдячуючи Дуняше попри свою нелюбовь до репу отримав задоволення від цього:

barlig@ukr.net — Fri, 18 Dec 2009 14:56:41 GMT

кажуть Ющенко оголосив 2010-й роком Степана Бандери? мабуть вирішив: помирати так з музикою:)

The Fountain (мноґа букаф)

barlig@ukr.net — Thu, 17 Dec 2009 09:25:51 GMT

У ДЖЕРЕЛО ПОВЗ СМЕРТЬ

“Все в золоті і сріблі,
в янтарі,
в брунатнім кольорі кількох відтінків.
Ранкове світло –
миттєвостей молочний Янгол,
молочна цнота
і молочний дефіцит
як перли у сережках королеви.
Так-так,
це Рейчел Вайс – іспанська королева,
щоб їй життя подарувати
похмурий лицар
смертельно хворих мавп
квапливо оперує
і бульбашка –
його фортеця-зореліт
долає Всесвіт,
мов голка-кулька прошиває Всесвіт.
Миттєвість:
віконниці скриплять,
це Янгола вони
рідке впускають тіло.
Шибальба помирає
у зореколі їй не сяяти вже більш...
І треба дописати книжку –
для воскресіння це потрібно
та спершу треба книжку дочитати...
Миттєвість:
папужка жовтий, що кімнату креслить,
папужка жовтий, наче жовтий лист осінній
до чоловічої долоні так спрагло приміряється,
як приміряються до ліжка у чужій оселі
вкрай рідного когось
в його, а не в своїй
оселі.
Миттєвість заповзає у шпарини,
миттєвість молока додати хоче
у караваджівську олію.
Впустіть ранкове світло!
Нехай торкнеться Янгол всіх по черзі.
Миттєвість:
дощ у джунглях,
тепла ніч,
кинджал лягає в кам’яне гніздо
немов папуга у долоню –
усе воно – дзвінка лавина чорна
з вершини Проминання всіх історій.
Нехай вогненний меч,
мов гвинтокрил, кінцівки простягає
і голову відтяти обіцяє
і тіло аж до нігтиків спалити,
ти лицарю дописуй книжку.
Ти лицарю – вже Батько Перший.
Миттєвість:
верхівка дерева тремтить, гойдається,
неначе диха.
Кинджал кору зрізає.
І ллється молоко.
І Янгол бродить
у відстані
між лицарем і королевою”
...
“Це вірш в альбом», –
напевно скаже Юра, прочитавши, –
“Віршована порожня фінтіфлюшка”,
і Сана переконує:
“Ти просто фільм переповів
і трохи притрусив метафор”.
Тож я його переписати мушу,
і я його переробити можу
і десь отак почну:
“Зненацька Джерело повернеться у профіль,
і це вже зовсім і не фільм,
а вірш сумний з пришитою, як латка,
на місці порванім,
на місці, що, вальсуючи,
в прогулянці
на кущ розлогий зачепились
і в цю вузьку безодню все тепер
текти хотіло.
Мов латка
ця надія
кошлатою ганчіркою
до сукні тут пришита.
І раптом
без пояснень зайвих,
цей вірш –
зі сторони освітлена
нудна і болісна поема
здається, Віку срібного
(чи щось таке
(точніше –
у такому дусі)),
і хтось підкаже навіть,
якась дурна бракована людина,
візьме підкаже
скаже прямо,
як можуть говорити
дурні
браковані
для чогось мабуть
все-таки корисні
люди:
“Ну,
можливо ще вона подібна
до Ніколая Гумільова
поезії
вкрай зачарованій
звучанням слова індіанського –
“ Шибальба”, “...
Ні!
Не можуть пальці про таке
спокійно промовляти
і не соромлячись писати,
я все зміню,
я поверну словесний транспортир
на дюжину,
чи навіть більше,
на три десятки градусів
і ось вам отаке:
“І він конквістадор в залізнім панцирі,
Він з сумом переслідує зорю
(і можна риму зберегти:)
Росте туман... та він мовчить і жде
І вірить, що любов свою знайде...”.
(й не дивно –
дієслівна рима...).
Я все копаю далі,
під руку потрапляють різні
до місця навіть часом
цитатниці-солонки,
і я беру якусь із них одну
її холодне,
подряпане ледь-ледь,
з залізним наконечником
звитяжне тіло
і сльози сиплю тих,
хто все хотів іти, іти –
і вмерти по дорозі.
Хай буде першою сльозина такої щільності:
“Ти – фіалка,
що рветься крізь ступню померлого Адама”,
і ще така:
“Ти неприступна куля,
що пестить Всесвіту
один з усіх просторів терен
коли прямують навпростець до воскресіння”;
І хтось іще на Томаса говорить:
“Наш лицар сутінковий,
наш лицар безсвітання”.
Але хіба тамують сутінь ті,
хто в подорож таку
наважаться піти?
Не вірте їм!
Це все брехня!
Вони і не таке
про лицаря і королеву
скажуть –
бо серце в них – це мушля
померлого давно молюска –
лежить на дні
та бесіду суху і беззмістовну
з хітиновим стерв'ятником веде.
І тільки ось таке ще хочеться сказати:
“Це ж хто такий
під снігом вирішив,
наважився
сховати найрідніше?..”
І найскоріша вічність вислизає,
мов рибка,
мов карасик,
з руки сповзає,
лишаючи стежину слизу на долоні.
Тож Джерело
також – вітрильник,
що всіх охочих кличе
пірнути у зазор
між Смертю
й почуттями”

Олесь Барліг і бурштинові сутінки

barlig@ukr.net — Thu, 17 Dec 2009 09:24:15 GMT

асоціації...

barlig@ukr.net — Wed, 16 Dec 2009 12:52:39 GMT

Альтернативою для вже існуючої обкладинки грудневого «ШО»:

Могла би стати картина Сюе Цзіє

art_links

Думаю, в світлі подій на Форумі видавців, презентації антології «120 сторінок Содому» в Києві, публікації на ЛітАкценті та іншими інцидентами вона більш актуальна

Ніна Митрофанівно, як Ви могли?

barlig@ukr.net — Wed, 16 Dec 2009 10:37:50 GMT

Тут хтось з френдів побивався через те, що Ада Роговцева рекламує Юлю. Мені якось від тієї Роговцевої нє холодна нє жарка, а от вчора побачив як разом зі старопердючим естрадний мотлохом за Юлю агітує Ніна Матвієнка і не повірив своїм очам і вухам. Ніна Митрофанівна, як можна було так низько пасти? Я готовий був пробачити Вам пасту для зубних протезів, але це… Ви ж тільки кілька місяців тому в одному з інтерв’ю говорили, що ніколи не підтримували публічного жодного з кандидатів і ніколи цього не робитимете?
Мабуть кінець світу дійсно не за горами…

"Толерування Іншого"? або ЛітАкцент: P.S.

barlig@ukr.net — Wed, 16 Dec 2009 10:24:19 GMT

Літературно-мистецький портал ЛітАкцент прибрав гомофобську статтю Петра Іванишина «У сутінках Содому» і надав позавчора свої роз’яснення під назвою «Толерування Іншого» щодо цього інциденту. Найприкріше, що головний редактор інтернет-видання Володимир Панченко, який уклав ці роздуми так і не зрозумів головного – дискусія з паном Іванишиним неможлива, через заданий ним тон і відверту неприховану зневагу до своїх опонентів.

Ось як висловився у коментарях до «Толерування Іншого» Олесь Бережний:

«Шановний пане Володимире!
Кілька думок про те, чому Ваша аргументація щодо розміщення статті Петра Іванишина видається мені дещо хибною.
По-перше, я навідуюся на ЛітАкцент, бо цікавлюся життям сучасної літератури. Я вважаю ЛітАкцент одним з авторитетних, якщо не найавторитетнішим, джерелом стосовно української літератури. Дотепер переважна більшість статей тут стосувалася саме літератури. Тому, незалежно від позиції авторів чи навіть якости текстів – всі вони є доречними й беззаперечно «мають право» бути оприлюдненими саме на цьому вебсайті.
На мою думку, тема гомосексуалізму не є однозначно і безпосередньо пов’язаною з літературою. Так, я припускаю, що гомосексуалісти (а ще й лесбіянки, бісексуали, асексуали, трансвестити тощо) пишуть літературу. Припускаю також, що літературу можуть писати приховані чи неприховані садисти і мазохісти, фашисти і комуністи, пацифісти і анархісти, католики і буддисти, араби і євреї, багатодітні матері й цнотливі черниці. Але! Їхні твори будуть подобатися чи не подобатися мені виключно на підставі їхніх літературних принад і недоліків, влучних метафор, соковитих епітетів і вдалих сюжетних вивертів, а не подробиць з особистого життя їхніх авторів.
Стаття П. Іванишина, на мій особистий погляд, стосується сучасної української літератури, або цитуючи Вас «зачіпає і КУЛЬТУРОЛОГІЧНІ та ЛІТЕРАТУРНІ аспекти, пов’язані з гомосексуалізмом» занадто опосередковано аби «мати право» опублікованою саме на ЛітАкценті. Під час прочитання у мене склалося враження, що антологія «120 сторінок Содому» слугувала авторові «У сутінках Содому» лише як привід для висловлення заздалегідь сформованого світогляду, а не як предмет літературознавчого дослідження чи критичного аналізу конкретної антології. Останнє могло б мене зацікавити і було б, на мою думку, вартим і доречним аби беззаперечно «мати право» на публікацію в ЛітАкценті. Але ж стаття Петра Іванишина є чимось цілковито інакшим! Як на мене, вона «не має права» незалежно від того, яку саме позицію займає автор. Просто, ця стаття замало зачіпає літературу аби бути представленою читачам ЛітАкценту. Тематично вона належить до інших ресурсів, більш ідеологічно заангажованих.
Насамкінець, найбільше розчарування і цілковите здивування тому, що ця стаття взагалі з’явилася на ЛітАкценті у мене викликало вільне й необтяжливе використання автором такого «наукового» терміну як «антилітература». На мою думку, обговорення доречності самого існування такого новотвору (чи паки насправді заскорузлої совкової неоковирности) було б набагато доречнішим на літературному вебсайті, яким є ЛітАкцент, ніж роздмухування тематики статевих уподобань, яке завжди й будь-де гарантуватиме миттєвий спалах запеклих емоційних сутичок між прихильниками й противниками»

«Моя книга-2009»

barlig@ukr.net — Tue, 15 Dec 2009 10:08:25 GMT

«Буквоїд» оголошує рейтингове голосування читачів за найкращі книжки у жанрах поезії та художнього прози «Моя книга-2009».
Серед іншого там можна проголосувати і за антологію "120 сторінок Содому":

http://www.bukvoid.com.ua/

Коля Голышев

barlig@ukr.net — Tue, 15 Dec 2009 09:40:44 GMT

Я вже давно цікавився, чи існують поети з синдромом Дауна. І от вчора Сана натрапила на вірші Колі Ґолишева :

***
Большой утес,
Где твои серебряные подковы?
Не пои и не корми нас,
А просто уложи спать под снегом.
У тебя хорошо.
Белый снег ложится, как подушка и одеяло…
Зима, я больше не могу жить в твоей постели.
Боюсь, что я умру.

***
Собака потеряла весну,
Забилась в свою конуру
И стала плакать горячими слезами.
Они растопили весь снег —
И весна нашлась.
Собака стала веселиться и радоваться нашедшейся весне.

***
Веселая корона.
Я ее надевал,
Когда выходил из дома.
Я кланялся солнцу.
И небо опускалось в душу мою.
И я знал, что будет
Святой праздник —
День книги моих стихов.

***
Свеча горит в моем доме.
Враги напали на мой дом.
И мой дом — как старая кузница
Со сломанным окном.
Стол тоже сломан.
И я сижу на уцелевшем диване.
Прощай, мой дом.
Целую.
Поэт.

***
Никакие минуты.
Небесное солнце не светит.
Только яблоня горит.
Течет время.
Стоят деревья на берегу.
И последние плоды опадают с них.

***
Осенний ветер дует мне в лицо.
И листья разлетаются
в разные стороны.
И я прохожу мимо звезд.
И замечаю, как за мной
Падают осенние звезды,
Как осенние разноцветные листья.

***
Деревья пляшут.
Листья кружатся листопадом.
Моя печаль кружится.
Дождь идет.
И листья мокрые прилипли к асфальту,
Как к моей душе.

***
Идут лучи по небу,
И серебряные облака
Задевают мою душу.
И я рад тому, что существует моя печаль.

***
Закатный вечер.
Я искал его среди большой тишины.
И не нашел закат.
И я упал в траву.
И там заснул.
И тихая ночь
Превратила меня в дождь.

Також на основі поезії Колі був зроблений проект Фотовірші

орнітологія Владимира Кучеренка

barlig@ukr.net — Tue, 15 Dec 2009 09:06:39 GMT

Знайшов на цих вихідних чудові світлини одеського фотографа Владимира Кучеренка :

і мої улюблені щогли:

Про феміністок, вибори і «120 сторінок Содому»

barlig@ukr.net — Thu, 10 Dec 2009 10:13:41 GMT

*
Під час дискусії з феміністкою ( раз , два , три , чотири ) ми з Саною помітили цікаву річ: на наведені аргументи ця пані або змінює тему, або звинувачує у мізогінії. Це завжди так відбувається, чи нам просто трапилася якась неправильна феміністка?

*
Мене часто лякають тим, що не можна не підтримавти в бюлетні жодного кандидата. Що якщо я це зроблю - цей голос автоматично буде використаний за Тимошенчиху. Що за вчос?

*
Вчора на інтрнет-ресурсі "Літакцент" стосовно антології "120 сторінок Содому" з*явилася ось ця ганебна «стаття»:
http://litakcent.com/2009/12/08/u-sutinkah-sodomu.html#comment-5105

Стаття на захист антології, яку написала Марта Варикаша, аспірантка Гундорової, на тому ж "Літакценті" чомусь зникла.
http://litakcent.com/author/marta-varykasha/

Дублікат цієї статті залишився на щастя на Буквоїді:
http://www.bukvoid.com.ua/digest/2009/12/02/181212.html

Вкотре ловлю себе на думці, що вихід нашої антології став перевіркою на вшивість для багатьох людей.

ХОЧУ!!!

barlig@ukr.net — Tue, 08 Dec 2009 15:11:26 GMT

sekta_project

про сучукрпоезію

barlig@ukr.net — Mon, 07 Dec 2009 09:10:00 GMT

Минулого тижня Паша Коропчук висловив в своєму ЖЖ позицію щодо сучасної української поезії. Хотілося б вступити з ним у невеличку дискусію. Жирним шрифтом позначені цитати з нього, звичайним – моя відповідь на це:

“Сучасна українська поезія розхлябана еклектичністю, відсутністю цілісного. Це і плюс і мінус, оскільки у неї є багато невиправданої критики. Критики багато ще й тому, що, з розвитком інтернету, часто стирається грань між прозаїком і блогером. Літератори стали людьми, за це їх ненавидять рафіновані критики”

Може літератори і стали більш людьми, проте заперечити важко те, що кожна шмонька, що пише вірші не більше року, але має за плечима пару вшивих публікацій і пару участей в слемі вважає себе богемою (хоча часто манірничає і кривить душею заперечуючи це) і веде себе відповідно.
Про те, що межа між літератором і блоґером стирається і добре і погано. Добре тому, що підживлює кволу надію на якийсь більш щільний синтез між літературою й інтеретом, й гіпертекстом стануть не тільки твори Павича з Еко і Вікіпедія... Погане тому, що коли роки два тому одна з ЖЖ-спільнот Запоріжжя (тут можна все списати на провіеційний ефект, проте тенденція така все-таки є) проводила номінацію на кращого літератора, то серед номінантів був лише один літератор - все інше виявилось рефлексуючими замальовками на задану тему: вечірки, переглянуті фільми, прослухані пісні... Люди втрачають межу між жанрами художньої публіцистики і художньої літератури. Тут можна зауважити, що для доби постмодерна характерний синтез усього з усім. Добре, хай буде синтез, а не підміна одне іншим.

“Літературне середовище стає стихійним, тому особистості втрачають цінність, що правильно, але правильно відносно об"єктивного погляду на весь пафос творчості. Але не правильно відносно втрати певного коріння (не послідовності, не спадкоємності), відносно втрати розуміння поетики як такої. Грань між поезією і слоган-крієйторами стирається”

Так, ідеологічність начебто зникає... Добре це чи погано, не знаю. Ніколи не писав ідеологічних текстів, а останнім часом полізли з мене один за одним - епігонам Жадана, нацкомісії з моралі, хуторянській некрофілії навколо селянської поетичної традиції тощо. Зрештою, й антологія «120 сторінок Содому» певною мірою є ідеологією. Не бачу в ній нічого поганого. Я проти ідеології ксенофобії, націонал-примітивізму, церкви (от, Толік Ульянов провів нещодавно паралель між церквою та фашизмом. Трохи перебрав з порівнянням, але певний глузд у цьому таки є)...

“Пишуть, як завжди про те, що ближче. Подивіться, як діти наслідують дорослих і ви зрозумієте, як і про що пише письменник”

А це дійсно погано, що «Пишуть, як завжди про те, що ближче»... Бо дивлячись на написане з’являється думка, що бачили люди вкрай мало. Якийсь куций душевний (емоційний, почуттєвий, психологічний) досвід у мого покоління - більшою мірою плаский, і цю пласкість намагаються приховати під прикріпленими на тяп-ляп художніми тропами, надмірною експресією (псевдо-мукою, псевдо-болем, псевдо-агресією тощо (все з приставкою «псевдо»).
А наслідують кого? З того, що я бачив - у 80% краще б взагалі цього не наслідували

“Молоді поети шукають себе і окреслюють свій світ)) Їм здається, що описавши примітивне вони піднесуться над ним і, зрештою, залишать низинне в спокої і піднімуться до вершин. Якщо Пастернак чи там Ахматова писали вірші "из сора", то сучасні молоді поети заглибилися в цей сор і видають його за, так би мовити, поетику, яка глянула в своє коріння, у свій "сор"”

Пишуть про сміття, але поетизувати його, винести з нього якусь яскраву авторську парадигму не можуть - замало наснаги і таланту?
Тож сміття лишається, на превеликий жаль, лише сміттям

“Роль поета в суспільстві визначатиметься завжди попитом, помноженим на фінансування, з додаванням популярності, розкрученості і таланту. Тому роль поета в суспільстві така ж як і у футболіста - сама гра, по суті, не має сенсу. Але у футболіста є всі вищеперераховані необхідності, а у поета зазвичай, лише талант. А самої ролі в суспільстві у поета нема, так само як і в більшості невиробничих діяльностей людини: ролі нема, але групи за зацікавленнями є. Роль поета - у необхідності зацікавлених груп відшуковувати найкращих серед себе”

Роль поета в суспільстві визначається множенням сенсів його творів. Скажімо, скільки з тих пересічних громадян, хто цитує Подерев’янського читав хоч один його твір?
От є ще пафосне твердження, що в Росії поет більше ніж поет. А в Україні хіба не так було? Шевченко... розстріляне відродження... шістдесятники... Чи потрібно це зараз в добу «ігрової літератури»? Дуже складне запитання, я не беру на себе відповідальність відповісти на нього... От ми, скажімо, з Юрою Ганошенка минулої неділі сперечалися: «Польові дослідження...» Забужко, це ігрова чи соціальне література? Я стверджував, що соціальна, Юра - що ігрова...

“Я вважаю себе хорошим поетом, бо схиляюся до думки мого оточення, навіть якщо воно мені єхидно лестить) Генієм себе не вважаю, бо вважаю, що геній - це хвилинне розумове відхилення”

Я теж вважаю себе хорошим поетом, але думка оточення тут ні до чого. Читацька аудиторія - абстрактна строката маса, покладатися на їхнє враження - дурна річ. Особливо якщо це сучасники. Найцінніша думка тих, хто прочитає це колись... Прикро, що багато хто з велетів українського красного писемництва лежить в землі вже не один десяток років, але так і не дочекався від нас того, аби ми знали щось про їхні твори. А вони того варті. Зате ми всі знаємо Ірену Карпу і Любка Дереша.

“Сучукрпоезія не може конкурувати зі світовою, бо українська поезія поза конкуренцією. Світова поезія стара і нежива (принаймні європейська), вона сама себе пере конкурувала”

Сучукрпоезія не може конкурувати зі світовою, бо всі її надбання - це надбання, які вона з великим запізненням натирила у світу.

“З молодших за мене - насамперед (і наприклад) Владіка Волочая, Андрія Любку і Грицька Семенчука. Не обов"язково тому, що вони поети, а тому, що це той орієнтир, який, на мою думку скоро шото буде рішать”

Що за сексизм? Чому дівчат, Паша, не називаєш?:) У Іри Шувалової є всі шанси залишитися в літературі - її зірка світиться яскраво і вперто. Дуже оригінальна поезія у Тані Скрипченко (правда, вона трохи старша за тебе) - такий собі «американський поетичний примітивізм». Нічого подібного в Україні не пишуть (принаймні я не зустрічав). Прикро тільки, що Таня байдужа до публікацій. Це зайве підкреслення до того, що в історії літератури залишаються не тільки найталановитіші, а й найнабридливіші і найнахабніші.

“Протистояння між укрмов і росмов поетами є тільки полюбовне. Але я й його слабо помічаю”

Так, маєш рацію. Я дивлюся, що російськоцентричні фестивалі та періодичні літературні видання здають позиції і запрошують до участі україномовних авторів. Це безсумнівно добре, прикро тільки що українська російськомовна література не знайшла розвитку в Україні - вона майже вся в публічному і видавничому дискурсі відбувається в Росії.

“Розкрутитися в Україні у поезії ЕЛЕМЕНТАРНО. якшо вже й мене дехто вважає розкрученим, то по собі скажу (вибачте за скромність), що треба тільки талант (ще раз вибачте)), і навіть напору особливого не треба. Поле неоране, хоч греблю гати”

Ну, я знаю кількох авторів, в яких є зародки таланту, що мають шанси розвинутися у талант, але їх розкрутили й без цього. Видали книжки. Протягли «в тусовку». Вони у багатьох на слуху.
Розкрутитися дійсно легко - якщо є час і гроші щоб подорожувати всією країною і бути в кожній діжці затичкою (це я щодо фестивалів і інших «літ-заходів»). Певний трамплін в цьому створив слем-рух: автори з посередніми текстами прозвучали саме як хороші харизматичні виконавці віршів. Й цього було достатньо для того, щоб стати брендом.

“Поет це стиль життя, а не діагноз. Бо досить і жарту про те, що це стиль життя. Доля пожар вала”

Звертаючись до моєї відповіді на попередню репліку, мабуть то дійсно - «стиль життя». Але я ним не живу. Може я не поет?

mio, mio... - 2

barlig@ukr.net — Sun, 06 Dec 2009 15:16:01 GMT

новий "ШО"

barlig@ukr.net — Thu, 03 Dec 2009 09:12:43 GMT

Вийшов 12-й (50-й) випуск журналу “ШО”. Цей номер присвячений ЛҐБТ-тематиці. Літературна вставка містить поезію Ірини Шувалової (shuvalova), Віталія Юхименка, Васілія Чєпєлєва та Наталки Пасічник (pasichnyk1). Серед прози: уривки з роману “Текст на вагітність” Альбіни Позднякової (tryagaine), оповідання “Русская Голубая” Фаїни Ґрімбєрґ (jaschil_14hane) та мої “Візайтійські річки” (переклад цього твору російською можна прочитати в ЖЖ Сани )

(між іншим, може хтось підкаже: де в Москві можна купити “ШО”?)

нововірш...

barlig@ukr.net — Tue, 01 Dec 2009 09:14:37 GMT

Молитвами Юрка Ганошенка на вихідник закінчив ось цього вірша:

***
Цю зиму треба записати терміново
поки ще ти
свій щем і тугу
у багряний
пульверизатор наливаєш
і пшикаєш у мене за плечем –
зволожуєш повітря,
і язика висовуєш,
і кінчиком його останні краплі ловиш,
і вичавивши все
ножа береш
і своє тіло в блендер кришиш,
щоб знову соку тугу з щемом
наливати:
“Пшик!”,
ти знову – “Пшик!”,
так холодно,
це як туман рідкий
на тіло осідає,
а я пишу,
я краплі розганяю,
я хочу все запам’ятати так –
роїться навкруги
облич-подібностей зухвала зграя,
згущається,
сміється,
споглядає
і зло шепоче:
“Мене кохай!,
Або мене! А ліпше вже мене!
Я буду краще!”.
Я мухобійкою в повітрі
мов мечем махаю
та краплі падають
та краплі не зважають,
і я пишу:
“- Колись все буде просто...
- Обіцяєш?”.

Я підійду і ніжно поцілую кожен пальчик
і ти кусатимеш так боляче в плече,
і кілька сліз, зі скроні
заповзе в волосся,
та ось за мить удвох вже сміємося
і кісточки від персиків
жбурляємо за ґанок.
Хизуємось:
- А з мене змито смерть;
- А з мене – зайві поцілунки.
Кохань інакших круговерть
гіперборейців
відкриває землю
і у холодній крижаній печері
з лишайнику і моху варить чай
і знає отаку молитву:

“- Проминай
у битвах вранішніх щоденних
з фоморів військом,
із хижим Ферніром
з якимись врізнобій
поточними
для навантаження лишень
дрібними йормунгандами”.

Записую усе дослівно,
я знаю Фімбульветр у лице,
я всі її личини навчений уже
уміло розкладать в шухлядах.
Я все нові кладу згори,
а раптом ящичок не хоче закриватись
то знову повитрушую все те
і буду по-інакшому складати
і між обличчями великими виразними
насиплю жменю прохідних дрібних.
Я миттю висмикну зі зграї
з хурделиці лихої
і жменю кину ще
щоб ці носи і брови
скоріше приховати.
И всё терялось в снежной мгле седой и белой,
і всі губились в савані чекань
і замерзань
і ворожінь
і в пальцях охололих
і в звужених судинах
і вкотре тут і там
засіяних
протипіхотних мінах.

Ти озираєшся,
але зима
за вікнами чиїсь сліди рясні
зав’язує в морські вузли.

голодомор про який не говорять

barlig@ukr.net — Mon, 30 Nov 2009 09:29:23 GMT

Мене вже кілька років дивує ситуація із тим, чому офіційно окреслюють щороку лише голодомор 32-33 років. Але ж в Україні були 21-23-ті роки, були 46-47-мі роки. Чому про них мовчать? Чому не згадують цих померлих? Їхнє життя було менш цінним? Пам’ять про них не така необхідна?
Частково на ці запитання відповіла Сана. Коли ми з нею вчора збиралися в гості на одному з каналів йшла програма про голодомор тридцятих. Й там одна з бабць з Західної України в контексті цієї розмови зауважила про сорокові роки, коли зі Східної України до них їхали голодні люди. Стара сказала, що їх було шкода і вони їм допомагали з їжею...
Так от, Сана згадала історію про своїх родичів, які серед інших тоді вирішили до Західної України в пошуках їжі. Й ті ж самі львів’яни (як там про них говорять? „високодуховні”, „набожні”?) відмовляли їм у хлібі зі словами: „Здохніть, собаки-комуняки. Так вам і треба, падлам”. І йшли своєю старовинною оспіваною у віршах бруківкою переступаючи через трупи розпухлих з голоду людей.
Видно, що на думку Ющенко ідея голодомору („геноциду”?) може об’єднати українців як націю, якщо відкинути половину правди, й закрити очі на низькість, підлість, і нелюдськість деяких українців.
Отак так...

mio, mio...

barlig@ukr.net — Sat, 28 Nov 2009 07:57:47 GMT

цікава розмова

barlig@ukr.net — Fri, 27 Nov 2009 11:14:37 GMT

Зустрів вчора в «Огоньке» цікаве інтерв’ю з Зємфірой. Зізнаюся, попри те, що завжди вважав себе сипатиком її творчості мені здавалося, що з інтелектом у неї негусто. І взагалі, окрім статуса автора з кількома непоганими текста вона була для мене невріваженою істеричкою. Змінив своє ставлення про неї після «Школы злословия», а от Арбєніна там обісралася по повній, зрештою якщо комусь цікаво:

- За последние два года вы не появились ни в одном телешоу, ни разу не спели в телевизоре и даже на коньках не покатались. Хотя сейчас считается, что без телевизора артист мертв. Это сознательная стратегия или это вы просто такую личную неприязнь испытываете?

А почему «или»? Моя стратегия и мое личное отношение совпадают. Это одно и то же. Тут нет противопоставления.

- Это счастье. Такое сегодня могут себе позволить сказать в России полтора человека.

Конечно, я в некотором смысле идеалист и предполагаю, что если человек пишет хорошие песни, то этого достаточно. Это, конечно, вопрос, насколько мне хватит сил и терпения на такое отношение. Пока хватает. Но с трудом представляю ситуацию, когда отчаявшись от невостребованности я пойду в телевизор. Но зарекаться не хотелось бы. Но вы правы—это и протест негласный. Да, я осознаю, что телевизор диктует сегодняшние правила игры. Но не понимаю, почему я должна кататься на коньках, если я занимаюсь музыкой? Ходить на каток, чтобы больше народу пришло послушать мои песни, мне кажется бессмысленным. Проституцией в каком-то смысле.

- Но пока монопольное право—у официальной поп-культуры. Есть огромная культура по имени Пугачева, которая ветвится, клонируется и так далее. Есть культура, условно говоря, по имени Петросян. Вопрос в том, как этой культуре противостоять?

Прежде всего не нужно ей противостоять. Мне кажется, самое продуктивное—игнорировать. Для меня, например, певицы Пугачевой не существует. Я никогда не слышала ее живьем. Я не слушала в детстве ее пластинки. Я не кривлю душой, меня никогда это все не трогало—все эти песни типа «Арлекино» или «Айсберг».

- Сейчас эти песни возвращаются, как, кстати, и все, что под маркой «сделано в СССР»: фильмы, передачи. Происходит гламуризация совка, причем акцент делается на том, как там тепло было, уютно. А проблема отсутствия творческой свободы как бы уже и не обсуждается, не представляется хоть сколько-нибудь важной. Это показательно: свобода для русского артиста никогда не была фундаментальной ценностью.

Нужно смотреть правде в лицо. Культура советских времен—она оставила отличный багаж? Были хорошие песни? Актеры? Конечно, оставила, конечно, были. Почему мы к ним возвращаемся? Потому что, вероятно, ничего равного по таланту за последние десять—пятнадцать лет не было создано.

Потому что в стране сегодня существуют три популярных композитора—Матвиенко, Меладзе, ну и, предположим, Виктор Дробыш. Ну еще Фадеев. Они все взаимозаменяемые. И эти три с половиной композитора обслуживают сотни артистов. То есть разнообразия композиторов, как ни странно, еще меньше, чем в СССР. Сто первую песню написать, по себе сужу, гораздо сложнее, чем первую. А им приходится писать для такого количества артистов, что им не избежать повторов. И удач, ярких мелодий все меньше и меньше. Старые песни по запоминаемости, душевности и напевности выигрывают у этих. Вы считаете, что происходит идеализация того времени? А может, это просто нормальная ностальгия—по материалу?

- Так называемый «нормальный человек» сейчас почти лишен личных свойств, в нем все сформировано телевизором и рекламой. А вот отбросы общества тем и интересны, что они не испорчены этим обезличиванием. Мне кажется, в этой среде сегодня можно найти какую-то глубину...

Безусловно. Даже если мы с вами сейчас пойдем на помойку, совершенно точно встретим там людей более цельных, с настоящими биографиями, сумасшедшими. И в противовес этому— персонажи светских журналов, с придуманными историями. Но для того чтобы это понять, не нужно ни читать журналов, ни ходить на помойки—это и так понятно.

- Мы прямо возле соковыжималки сели…

Это еще ничего. Обычно в кафе гремит не переставая какая-нибудь музыка—это бесит гораздо сильнее. Не сама музыка даже, а уровень громкости. Это просто московское бедствие…

Я только что проехала по провинции, там ситуация еще хуже. Музыка звучит в кафе, в гостиницах, в лифтах. Она звучит с запредельной, оглушающей громкостью. Услышать друг друга можно, только если вот так— КРИЧА-А-АТЬ, тогда бу-дем-друг-друга-слы-шать!!! Но все равно особо не поговоришь—громкость не дает тебе сосредоточиться, мысли ускользают. Мне кажется, что таким образом периферию просто вырубают, чтобы они не думали. А играет в основном… ну… полный шлак.

- Есть философское объяснение этому: человека современного более всего пугает тишина. Выруби вдруг этот звуковой фон повсюду в городе — и человек вдруг обнаружит в себе тотальную пустоту, полную ничтожность. Фактически он исчезнет как личность.

Да-да-да, это фобия такая. Социальная болезнь. Мы это как раз обсуждали с ребятами из группы. Причем поначалу мы этот шум воспринимали как легкое наваждение, шутили: отовсюду гремит, непонятные песни, певицы—с художественной точки зрения полное г… К концу второй недели лично у меня начались приступы агрессии, потому что я больше не могла это выносить. Я вернулась в Москву, купила айпод, чтобы скрываться от этого шума. Я думаю, тут фокус вот в чем: нас так много, с одной стороны, а с другой—мы становимся все более одинокими. Отсюда и всякого рода сайты типа Одноклассники.ру, которые поддерживают иллюзию общения, общности… Точно такую же иллюзию поддерживает и музыка: вот она гремит и как будто жизнь идет, большие скорости, большие громкости—вроде бы все в норме, да? Или вот ток-шоу. Сейчас приглашают в студию восемьдесят четыре гостя, еще столько же зрителей. Все это раздувается, раздувается, вот это многоголосие поддерживается, а между тем ведь в основе этих ток-шоу—диалог двух людей. Самая естественная и совершенная форма общения.

- У вас есть новая песня с разошедшимся уже на цитаты рефреном «музыка сдохла». Это на самом деле речь не о музыке даже, а о том, что называют ситуацией «посткультуры»: когда у человека мало-мальски творческого нет ни моральных, ни материальных сил создавать новое, просто физической энергии, драйва. Сужу по себе: я, например, перестал нуждаться в какой-либо музыке, а раньше жить без нее не мог.

Я с вами не соглашусь. Я продолжаю испытывать потребность в хорошей музыке, мелодиях, в каком бы я состоянии ни находилась. Мелодии были и будут новые. Они появляются уже пять-шесть веков… Ну, допустим, Бах все это систематизировал, но до Баха тоже существовала музыка. Просто не была записана.

- Психологи утверждают, что Баха и Моцарта способны понимать, воспринимать только люди, живущие в гармонии с собой. Вы вот, например, понимаете, грубо говоря, О ЧЕМ Бах? О чем Моцарт?

Что значит «понимаю»?.. Это слово если и применимо, то только к Баху. Бах—это мозги. Бах—это для головы. Он систематизировал музыку, взял и написал букварь. Два с половиной века люди этот букварь читают. А Моцарт был чуть ли не идиотом, в смысле головы, но гением. Моцарт—это как раз отсутствие мозга. Музыкальную мысль он выражает настолько просто и точно, что у тебя начинают течь слезы. Я в детстве не любила Моцарта, потому что мне казалось, что это настолько незатейливо, что дальше некуда. Потом выросла и поняла что… Моцарта понимать не надо.

- Согласитесь, вот это поколение, с одной стороны, выросло на ваших свободолюбивых песнях, но при этом оказалось весьма аполитичным, а оттого беспомощным в отношениях с жизнью. Я о 20-летних.

У меня два племянника, им по 18 лет. Я могу рассуждать на эту тему.

Они не то чтобы аполитичные—они просто инфантильны. Один торчит в онлайн-игрушке, в которую играют 8 миллионов людей по всему миру. Очень часто живет в виртуальном мире: чуть что в реальном не получилось—сбегает туда. Хочет уехать из России, она ему неинтересна. «Кем ты хочешь быть?»—«Хочу играть на гитаре». Целей у них внятных нет в жизни. Я не знаю, с чем это связано. Сложное поколение. Разобщенное. Я разбираюсь в них, но пока не могу понять.

- А у вас лично понятие «свобода» с чем ассоциируется? Вещественное ощущение? Образ свободы?

Образ? Скорее не со свободой, а с ограничением ее связано. С образом вахтера, потому что меня никогда никуда не впускают. Всех впускают, а меня нет. С охранниками, вахтерами у меня вечные конфликты. Для меня эти люди—символ ограничения свободы.

_ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _

Ось, доцільне зауваження щодо покоління «20-річних». Я начебто теж до них відношусь. До тих кому зараз в діапозоні приблизно від 17 до 27. Але коли ще вів літературну студію при університеті, то помітв як ці 17-18річні хлопці і дівчата не схожі на мене. Вони якісь більш «розбалансовані», «аморфні», їм набагато важче приймати рішення, виокремлювати пріоритетні задачі. Тому мені набагато легше знаходити спільну мову з «30-літніми». Може це у мене якась мутація?

ігри в каториє іграют люді

barlig@ukr.net — Sat, 21 Nov 2009 10:02:20 GMT

Перехопив цю забавку у mojra

Правила гри:
1. ви відзначаєтеся у мене в коментарях.
2. я обираю три ваших зацікавлення.
3.обрані мною зацікавлення ви ілюструєте у себе

Мій результат був таким:

1. зручні пози

2. просыпаться с удивлением

3. стегно Олеся Барліга

"120 сторінок Содому" - дубль №2

barlig@ukr.net — Thu, 19 Nov 2009 11:16:31 GMT

Продовжу розгляд маразмів від Ялини Деньдобренько в публікації Домашня кухня національного лібералізму
Мабуть, не дарма я так і не зміг пройти тесту на IQ, оскільки як не намагався не зрозумів фрази про «подрибанки українського автора про хлопчиків, пальці й іграшки (так і хочеться розридатись над тяжкою кріпацькою долею великого письменника й поета...)», може хтось з моїх шановних френдів пояснить мені?
Варто сказати, що мої вірші в антології, це частина циклу, який я розпочав писати ще минулого Форуму видавців у Львові (власне, через і друга його назва «Не доїжджаючи Запоріжжя). Найдивніше, що писалося це все “в стіл”, бо я не знав де і коли вийде таке опублікувати, аж тут за півроку народилася ідея “120 сторінок Содому”.
Щось з цього циклу я викладав колись в gay_ua_lit. Але ось подаю його в повному обсязі:

До Нього [не доїжджаючи Запоріжжя]

ВІН-1 [тінь мого серця]

***
він все кружляв навколо
втримуючись на мотузці
«може бути» та моєї душі
ще не зміцненої мерехтінням
не розпакованих фантиків
що невміло
проте упевнено
прикидалися прірвою
загальнолюдського значення

надто багато «не»
хоча, зрештою,
і це «не відбулося»

***
він ховав маленького хлопчика
у клунках
пакунках
пакетах
рюкзаках
[великих пузатих]
сумках
[маленьких
на стрічці зі штучних тканин]
прикрашаючи все це
бісером
намистинами
брелочками
пухнастими іграшками
відрощував хлопчику бороду
щоб його ніхто не впізнав
[чи може готував його
до священної битви
яка згнила у ньому
так і не визрівши]
і навіть коли я пішов
він все ще вихлюпував
те все дрібне
та безталанне
намагаючись зачепити
мої п’яти
картонним гейзером

***
він як потім всі інші
просинався після десятої ранку
ніяковів
в тіснім коридорі
від липких лексем з мого рота
носив білу білизну
і білі шкарпетки
приходив у захват
від простого та гострого
виторговував в секенді
одяг за дешево
генерував з мене
нову зоологію
писав вірші
що згодом ніхто не згадає
боявся запрошувать мене у гості
бо думав
що мабуть щось станеться
він живе дотепер
їсть котлети і печиво
я живу дотепер
і ненавиджу парасолі

***
він [два чорних пальця
по лікоть
у білі груди]
він [оплески трьома долонями]
він [ксерокопія мапи]
він [принадність фотошопу]
він обезглавлює дні
що між нами тепер?
що між нами тепер?
він [колекція хвостів
ящірок]
він [квіти смородини
в кінці лютого]
він [мідна каблучка]
він [графоманський вірш]
він зберігає мої подарунки
що між нами тепер?
що між нами тепер?
парасолі багряні
вступають в двобій
із чорними кепками

***
він позичив очі
в порцелянової балерини
серце –
у каченяти з сатину
думки –
з листівок
на День Народження
все інше –
строкаті ганчірки
супи його матері
запізнення на тролейбус
канапка у рюкзаку
і мої вірші
більшою мірою
мої вірші

***
він заблукав мене у собі
хоча здавалося де б
[три сосни]

***
він намагався ув’язнити океан у водогоні
натомість спрямував його до власної вбиральні
але не витримали труби
і затопило кілька поверхів одразу ж
я лагодив оселю
шпаклював
замінював шпалери
аж доки не побачив що будівля аварійна
тож підлягає знесенню

і ось я облаштовую нові кімнати
а він подекуди мені листує
не знаючи про те
що ці листи
втрачають своє тіло у пустелі,
що розквітає в котловані океану

ВІН-2 [вроздріб]

***
він відшукався раптово
пізнім осіннім вечором
в підвальним приміщенні
густо засадженим
моніторами, олівцями,
старими газетами
та іншим мотлохом
він дивився у профіль
прикрашаючи губи
напівзотлілою сигаретою
він приходив у захват
від перших магнолій
в далекому місті
він листував із запізненням
і не соромився через те
він говорив
що все це хиби
він вирішував так
наче виносив вирок
він зостався позаду
разом з олівцями,
газетами,
моніторами
та іншим мотлохом

***
він якось надто вдало
нашарувався
на цей душевний неспокій
на ці обіцянки
що чекати не довго
на зливи осінні
на довгу і сіру дамбу
на невідкритий всесвіт
що зачаївся десь поруч
на пальці які холонуть
крізь кілька шкарпеток
на каву і чай
на каву і колу
на каву по колу
на квадрат мого міста
на квадрат почуттів
в «вологім овалі
його хмари ночі»
на все безіменне
і все, що має кілька імен
на крихкість «завтра»
та мазут учорашнього
–
все це зіграло йому
тільки на руку
і я знову схибив

***
він так відверто хотів
похлинутися мною
що це, навіть,
трохи мене злякало
[менш ніж його
пластмасовий присмак]
але то все було дрібницями
в порівнянні із тим,
що я мусив тамувати в собі
вже вкрай рідну хижість]

ВІН-3 [місячний заєць мого серця]

***
він відкриває мої віконниці
[вони піддаються легко –
варто лише
доторкнутись долонею]
з моїх кімнат
визирають до нього
алое старе,
різьблені кішки з акації,
засохлі квіти
махрових гібіскусів,
ягоди барбарису
[в профілях і анфасах плісняви]
і зауваж –
все це лишень
на підвіконні
якщо ж зазирнути глибше
то помітно дробину
від погребу до горища
та, звісно,
цілу низку інших дрібниць

***
він наварить безуму трунок
і по вінця напоїть мене
[вже з чекання нароблено пряників
та згодовано їх жебракам
вже причинено браму осені
вже птахи налились суходолом
забувши солені запахи]
він притулив останню хвилю дня
впустивши у життя вечірник супокою
[вже калюжі втомились
вдивлятись у місто
вже позбавилось срібло дерева
вже укладено всі словники
тож можна узятися за написання
романів]
він на ґанку з плеча
струшує зорі
боячись насмітити
в моїй оселі

***
він зачаївся під тьмяними водами
і не ворушиться
вдивляюсь
нахиляюся нижче
розганяю рукою
набридливу рибну дрібноту
встромляю у каламуть руки
водорость
водорость
корінь підводних лілей
водорость
панцир рака, здається
холодні слизькі камінці...
втомлююсь
відновлюю подих
знову вдивляюсь
ну ось же! -
губи
виразні вилиці
очі закриті
довгий прямий ніс
хіба це не знущання?

мокрий і злий
вертаюсь додому
намагаюсь збагнути
хто і навіщо
сховав у ставку
біля мого порогу
його обриси

***
він походив від равликів
бо тіло його увесь час
вислизало з моїх пальців
а кроки до мене
здавалися надто повільними

***
він недоторканний
він дикий і
неприборканий
він не віднайдений
він не спроможний бути
завчасним
він, це «після всього»
та по всьому
[бо далі іде
суцільний абзац] –
і з того всього я маю зробити
щастя?

***
він мусить мене покохати
інакше навіщо ж тоді
дивитись мені
у вікні
стільки років
у спини, хвости
і перетинки
[останні частіше за все
нагадують крила]
тих, хто зникає за рогом

він мусить мене пробачити
за те, що повинен
мене покохати